Яким жорстоким був "колись" світ... Луганський щоденник

Я підписана на якийсь паблік історичних фотографій. І щоранку мене заряджають позитивом – то страта японських мирних жителів, то скалічені тіла колишніх ув'язнених концтаборів, то повішені партизани. Щоправда, треба віддати належне – їх перемежують і милими фоточками: ролерка сімдесятих, Міла Йовович на зйомках, Мерилін Монро…

Але я про те, що всі ці історичні кадри страт, спотворених жахом облич, притягують і відштовхують одночасно. Ти мимоволі бурмочеш: які звірства, як же жили люди в той час, як же так можна... І жодної паралелі з тим чого зараз, начебто, немає... А потім, увечері, ти впізнаєш раптово: твого сусіда вбили ще «по холоду», а ти цього навіть не знав. І тобі буденно, як на тих історичних фотографіях давніх літ, описують – він же служив медиком, їхав бронемашиною, у неї потрапив снаряд. Загинув одразу, ховали з дому, багато хто був на похороні…

Ловиш себе на тому, що він був твоїм ровесником. І бачилися ми дуже часто, щоправда, мигцем. І чітко, в деталях згадується розмова з ним ще 2015-го, коли він начебто виправдовувався: «А де ще зараз працювати, щоб платили?».

Повернувся із Росії, почав шукати роботу. Потрібно було годувати сім'ю. У нагоді диплом медбрата. За мирної ситуації робота була чудовою – міг відлучатися, торгував лікарняними, завжди був ситий і мав копійку понад зарплату. Тобто, років сім він точно мав роботу на заздрість, у мене навіть хтось питав, як потрапити до таких самих структур, бо з кондачка туди не брали навіть із медичним дипломом. І машини він міняв за ці сім років, як деякі міняють рукавички…

Якось не лягає все це в моїй голові до одного ряду – невже загинув? Невже це про нього? Невже незважаючи на його обачність не зміг продумати ситуацію остаточно? Чи й загинув теж неспроста, а заради мільйонних виплат, які залишилися родині?

І таких от історій довкола – сотні. Про все. Приятель ніяк не може оформити пенсію – у нього батько загинув у 2014 році. Вони, правда, з матір'ю не жили, але батько був, а потім загинув. І щороку мій приятель оформлює пенсію за втратою годувальника, щоб було за що жити. Батька немає, а він ніби годує сина, щоправда, з кожним роком процес оформлення пенсії дедалі складніший, дедалі клопітніший.

І до цієї новини додалася ще одна – поранено вже нового співмешканця матері. От, буквально днями. Теж реальність – війна не припиняється.

А я думаю, що це для дорослого ця війна - лише частина життя, на тлі чогось хорошого з минулого, не така вже й велика частина. А от для підлітка чи дитини це взагалі все їхнє життя, цілком.

…« Коли розпочалася війна, мені було 12 років», - цю історію я вже чула, але мій знайомий розповідає її дуже часто. «Ще 2014-го до нашої квартири потрапив снаряд, я пам'ятаю, що ми сиділи на кухні, і я впав на підлогу, не одразу зрозумів, що сталося, уламки були навколо, але ніхто, на щастя, не постраждав. Ми тоді переїхали до дідуся, бо в квартирі було вже не можна жити. І я постійно думаю, за що мені все це?».

І я не знаю, що йому казати. Як заспокоювати чи які аргументи приводити у відповідь. Він увесь час проговорює цю війну, ніби шукає в ній якийсь сакральний сенс для себе – було дитинство і закінчилося, а разом із ним плани, можливості, нормальне сьогодення…

В іншої знайомої загинув чоловік 2014-го. Їхній дівчинці тоді було два роки. Мати виклопотала все за загиблим – пенсію навіть перевела до Росії, дочку віддала до кращої школи, адже ніхто не скривдить дитину загиблого ополченця.

До ворожки можна не ходити, - дівчинка вступить на престижну спеціальність до вишу все за тією самою пільгою - як дочка загиблого. І трійки їй ставлять у школі дуже обережно, щоб не травмувати, ставляться дуже делікатно… А до всього - вже цього року в цій сім'ї загинув вітчим, також ополченець. Сказати б іронія, та до смерті цього слова не можна застосувати. Але дівчинка точно витягла «вдалий» лотерейний квиток із усіма цими пільгами завдяки смерті батька та нового співмешканця матері…

Ця історія якраз про те, що все довкола – фарс, трагедія, сльози. Тільки догравати до кінця кожну цю історію не вистачає часу. Смерть стала поспіхом, слідом у черзі нові події, треба поспішати жити, на сльози нема ні сил ні часу.

І так зараз скрізь. Новини про загиблих надходять швидко, чергово. Тільки ти зітхав про когось, як життя б'є тебе по щоках ще й ще – ось тобі, отримуй, навчайся на помилках. А ти з ранку все також дивишся ці старі фотки і ловиш себе на думці про те, яким жорстоким був світ, якими жорстокими були люди колись, не помічаючи, що зараз ти став таким самим...

Ольга Кучер, Луганськ, для «Острова»